швидка допомога для твого навчання

Безкоштовні реферати Замовити реферат Авторам рефератів
Від партнерів
TOP реферати
1 Твір з літератури154996
2 Історія України37690
3 Звіт з практики (звіт про проходження виробничої практики)35432
4 Види тварин і рослин занесені до Червоної книги33161
5 Звіт про проходження виробничої практики 27332
6 Образ жінки в творчості Т.Г. Шевченка26904
7 «твір-роздум про твір Роксоляна» на тему що значить служити Богові19982
8 Твір роздум у на тему якою повинна бути людина18886
9 Правопис слів іншомовного походження18560
10 Образ Михайлика за повістю М. Стельмаха «Гуси лебеді летять»16777
Реклама
Статистика
Rambler's Top100

Оголошення

У нашій колекції більше ніж 60 тис. учбових робіт!

На сайті «Рефсмаркет» Ви можете скористатись системою пошуку готових робіт,
або отримати допомогу з підготовки нового реферату практично з будь-якого предмету. Нам вдячні мільйони студентів ВУЗів України, Росії та країн СНД.


Тема: «Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)» (ID:9710)

Скачайте документ в формате MS Word*
*Полная версия представляет собой корректно оформленный текстовый документ MSWord с элементами, недоступными в html-версии (таблицы, рисунки, формулы, сноски и ссылки на литературу и т.д.)
СкачатьСкачать работу..
Объем работы:       4 стр.
Размер в архиве:   18 кб.

1.4. Зародження і розвиток політичної думки в Україні (X — початок XX ст.)

Вона народилася й розвивалася в гущі загальнолюдських знань щодо форм і функцій політики і влади, політичних
інститутів, політичної ідеологи й культури, політичної стратегії і тактики, інших політичних явищ і цінностей.
Об'єктивно особливий взаємозв'язок поєднує українських мислителів з російськими, білоруськими, а згодом
польськими, єврейськими, австрійськими та іншими мислителями сусідніх націй і народів.

Зародження і розвиток української політичної думки є невід'ємною частиною національної інтелектуальної
скарбниці. З'ясування передумов цього феномена, аналіз провідних ідей, сформульованих визначними українськими
мислителями на стадії еволюції національної суспільно-політичної, морально-етичної традиції у період з Х до
початку XX ст„ має велике значення для з'ясування поступу національної духовної культури, процесу формування
сучасних державотворчих орієнтацій.

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу,
припадають на Х—XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських
текстів, на 2,5—3 тисячі років — від індійських «Вед», китайських «Шуцзін» та «Шіцзін», вавилонських законів
Хаммурапі, на 1,5—2 тис. — «Іліади» й «Одіссеї», Біблії та «Авести», конфуціанської «Лунь юй» і каутільської
«Артхашастри», платонівської «Держави» й аристотелівської «Політики», на тисячу років — від політичних
постулатів Цицерона і вчення Ісуса Христа.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого кочівництва, матріархату, патріархату, племінної
організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу
державнополісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення
протоукраїнських слов'янських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів,
хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній
течії Дніпра на межі VIII—XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії — Руської (Київської)
держави.

На рубежі XII—XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-волинська земля, але в
середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від
материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була
пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап
державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ,
яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII
ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Українська думка еволюціонізувала протягом цих семи—восьми століть у руслі європейської традиції переважно як
богословська думка, конкретніше — як ідеологія православ'я, бо вже через 66 років після Хрещення Русі (у 1054
p.) стався остаточний розрив між західною і східною християнськими церквами.

Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати
отців церкви Афанасія Александрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.


Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про
найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру — договори Русі
з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування
сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної
власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо. Чимало політико-правових норм
«Руської правди», як і церковні устави Володимира Великого та Ярослава Мудрого, виходили з біблійного
П'ятикнижжя Мойсея, Еклоги — візантійського законодавчого зведення VIII ст., Закону Судного людям —
південнослов'янської переробки Еклоги, Прохірону — візантійського зведення законів IX ст. У церковних уставах
князі добровільно йшли на деяке обмеження своєї влади, визнаючи зверхність Бога, тобто божественних, природних
законів, хоч прямо про це й не йшлося.

В XI ст. жили і творили засновники чернецтва в Україні-Русі й Печорської лаври Антоній та Феодосій. Їхні
духовні надбання розвивали при переробці найдавніших літописних зведень ЗО—40 років XI ст. ігумен Никон,
диякон Нестор-літописець та ігумен Сильвестр у «Повісті минулих літ». Цей видатний твір охоплює найважливіші
події від біблейського потопу до започаткування християнства на Наддніпрянщині апостолом Андрієм Первозванним,
від розселення народів — до політичного гуртування слов'янських племен, їх перших політичних провідників,
приходу варягів, виникнення власної державності тощо.

Найвидатнішим з тогочасних політичних мислителів був київський митрополит Іларіон (XI ст.), який у
праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх
рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують
природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не
такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини,
роблять церкву вірною служницею держави і князя.

У літописаннях духовенства збереглися й інші цікаві пам'ятки XI—XIII ст.: «Збірник Святослава», лист
Володимира Мономаха до Олега Святославича, його «Повчання дітям», послання Митрополита Никифора Володимиру
Мономаху, митрополита Клима Смолятича пресвітеру Фомі, «Слова» Кирила Туровського. Ці твори порушують проблеми
політики, мистецтва державного управління, моралі, соціально-економічного становища людей. Автор «Слова про
Ігорів похід» першим на Русі висловив думку про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і
народом.

Обстоюваннями духовних цінностей сповнений Києво-Печерський патерик (1215—1230). Судити про людей не за
багатством, а за розумом, наближаючи до себе мудрих і справедливих, закликає князів «Моління Данила Заточника»
(кін. XII — поч. XIII ст.). За впровадження високоморальних стосунків ратував у повчаннях архімандрит
Києво-Печерського монастиря Серапіон Володимирський.

Патріотичним прагненням єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної
влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис (1201—1292). У ньому значну увагу приділено постаті
Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинської землі з сусідніми
державами.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.)
«шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та
королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що
діяв з 1446 p., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p.,
які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою
політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої,
а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

Незаперечним свідченням волевиявлення та демократичного політичного устрою стала поява в XVI ст. козацтва
(вільних людей), яке вважало себе рівним як у політичних, так і в економічних правах, вирішувало всі питання,
втілюючи у своє буття політичну демократію та первіснокомуністичні засади.

У XIV ст. значний вплив на українську думку справила офіційна доктрина Константинопольської церкви, автором
якої був візантійський церковний діяч Григорій Палама, пропагуючи аполітичність, досягнення свободи в
аскетизмі, послушанні. Його послідовники в Україні — Кипріян Святитель, Григорій Самалат та інші — оспівували
зверхність божественної влади над світською, церкви над державою, неприпустимість втручання князів і королів у
церковні справи, підносили роль ченців у суспільно-політичному житті, готували основу для єднання Грецької та
Римської церков. Такої позиції дотримувався митрополит Мисаїл — автор «Послання» до папи Сікста IV, а також
львівський канонік-єзуїт Петро Скарга, православні духовні служителі Михайло Рогоза, Кирило Терлецький, Іпатій
Потій, зосереджуючись на обґрунтуванні Брестської унії.

У цей час на захист православ'я виступили князь Кирило Острозький, єпископи Георгій Балабан, Михайло
Копистенський та інші політичні церковні діячі, які надали нового дихання полемічній літературі. Одним з
найяскравіших представників цього напряму літературно-політичної творчості був Іван Вишенський (1545—50 —
після 1620). Полемізуючи з П. Скаргою, він обстоював суспільство як засновану на принципах первісного
християнства соборну громаду, гостро критикував тогочасний політичний лад, закликав до боротьби з тиранією,
пропагував природну рівність людей, колективізм, виступав за усуспільнення майна, вбачав головне призначення
влади, яке належить Богові, а не царям і королям, в утвердженні законності й справедливості.

Замовити реферат
Нові реферати
Люблю усмішку на чужім обличчі за Володимиром Сосюрою1899
Твір-мініатюра на тему Якби я був чарівником8031
Будувати повітряні замки легше, ніж у них жити2052
Цитатна характеристика образу Остапа в оповіданні «Дорогою ціною»3046
Роксолана найбільша любов і найтяжча прикрість Сулеймана8134
Що означає служити Богові і людям по твору Осипа Назарука «Роксоляна»4613
Якою має бути дружина державного діяча за повістю «Роксолана»4460
Чарівна сила кохання за повістю Роксоляна Остапа Назарука5908
Реклама

Цікаве